Не знаю, поймет ли хоть кто-то мою родную речь) Но выкладываю в надежде на то, что среди нас все же есть земляки))

"Вся правда про українських вампірів, безстрашних хлопців та цнотливих дівчат"

Над селом стелилася глуха ніч, окутуючи хати і покосі старі тини моторошною синню таємничості, пробираючись у всі шпарини, мов майстерний злодій. У віконцях по черзі, так якби цим процесом керував якийсь загадковий чарівник, запалювалися лампадки, що знаменували початок вечері у кожній родині. На небосхилі стали помітними яскраві ліхтарики космосу – зорі, а із-за сизих, густих та низьких хмар поважно, як панич, виплив трохи надщерблений місяць, хазяйським поглядом окидаючи землю. Здавалося б усе було як завжди у цьому мирному пейзажі смерті чергового дня, та щось не давало спокою Юхиму, що вже годин зо дві як очікував свою Галю на сіновалі. Хлопець, не знаючи чим себе зайняти окрім солодкого марення, приймався то жувати суху та жорстку соломинку, то рахувати далекі, незрозумілі зорі через діру у стрісі і раптом зрозумів, що саме тривожило його. Такий звичний та милий вуху брехіт місцевих собак, що невтомно перегукуються через все село до пів ночі, неочікувано та різко обірвався на високих, надривних нотах, наче хто взяв рушницю та поцілив однією кулею одразу всіх псів. Юхим трохи стривожено підняв голову, роззираючись на різні боки. Тепер навкруги стояла повнісінька тиша, так що парубок почув звук дрижання власних піджилок. Заманливі думки про жіноче тепло миттю вилетіли з голови молодика, а їх місце міцно зайняла нав’язлива ідея як можна скоріше хапати ноги в руки та так дременути звідси, щоб лише кущі зашаруділи! Ох, лиха година, певне, настала у той день для Юхима, бо лише він нагострився дати драпака, як із боку старого погосту долинуло підозріле урчання, що дуже вже нагадувало хлопцеві звуки його власного шлунка, коли мати нагонить з-за столу кочергою, тому що нахапав у чужому садку зранку ще зелених вишень та витоптав сусідці усю городину, та й ходи так до вечора голодним. Парубок наче заціпенів на місці від жаху, побачивши, що через бурелам біля сараю без поспіху перелазить – ні, не Галя! – а справжній вупир – гордий власник пустого шлунку та пари гострих іклів! Упир діловито огледівся, блиснувши червоними оченятами, принюхався та, мов би, із поблажливістю став наближатися до нашого безстрашного героя, колупаючи поміж зубів чиєюсь виличною кісточкою. Юхим тим часом згадав всіх святих, що зачепилися у його пам’яті якимось дивом під час вичитувань його та всієї дружньої компанії місцевих хлопців за повибивані шибки у домі попа, що, до речі, мав ох і гарну ж доньку. А потім поліз за пазуху, щоб дістати хреста натільного та відігнати мару нечисту. А нитки-то не має на шиї! І де вона тільки й поділася?! Хап-хап по кишенях, а там головка часнику, не знамо навіщо стягнута зі столу перед обідом: напевне, про запас! «Хоч щось!» - майнуло в мозку і хлопець із жахом наосліп тицьнув соєю грізною зброєю прямо у писок вупиреві! Той здивовано чихнув, зупинився на хвильку, намагаючись зрозуміти: «А шо то було?!».  Юхим радісно стрепенувся і…
Несміливо займався рожевуватий світанок, а коло сіновалу лише обглодані кісточки нагадували про невдалу ніч кохання бідного Юхима. Вупир-то був український, а українець і після смерті від часничку до страви ніколи не відмовиться!
Ех, не ті хлопці вже зараз, не ті Галі,
Що й не діждешся на сіновалі!)))

Отредактировано Леди Елена (15 апреля, 2010г. 21:35:18)